На виконання підпункту 2 пункту 2 розпорядження Кабінету Міністрів України від 14 серпня 2013 року № 611 «Про затвердження плану заходів з проведення у 2013 році Всеукраїнського тижня права» та відповідно до листа Міністерства освіти і науки України від 30.09.2013 № 1/9-683 пропонуємо використати рекомендації та розробки уроків до Всеукраїнського уроку «Права людини» з нагоди проголошення Загальної декларації прав людини.
День прав людини відзначається міжнародною спільнотою 10 грудня кожного року, а вперше став святкуватися у 1950 році після того, як Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію 423 (V), що закликає всі держави та зацікавлені організації встановити 10 грудня кожного року в якості Дня прав людини.
На сьогоднішній день загальне визнання усіма державами-членами ООН базових прав людини, закріплених Декларацією, сприяє підвищенню її впливу і підкреслює значимість прав людини в нашому житті. Багато країн включають основні положення Декларації в своє базове законодавство і конституції. Її принципи лежать в основі багатьох пактів, конвенцій і договорів з прав людини, укладених з 1948 року. Найбільш широкими обов’язковими угодами з прав людини, укладеними під егідою ООН, є Міжнародний пакт про цивільні і політичні права і Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, підписані 16 грудня 1966 року.
Людство пройшло багато етапів до встановлення міжнародних стандартів прав людини, закріплюючи права і свободи людини в декларація, біллях, маніфестах і перших писаних конституціях.
Кожна держава забезпечувала права людини за допомоги норм національного законодавства, внутрішніх механізмів і процедур. Але вже після першої світової війни стало зрозуміло, що силами окремо взятої держави захистити людські права важко. Постало необхідності їх міжнародних гарантій.
У 1919 р. було засновано Лігу націй, яка ухвалила низку міжнародних договорів, що передбачали забезпечення рівності перед законом усіх громадян держав-учасниць, захист життя, свободи віросповідання, можливість національних меншинами навчати дітей у початковій школі рідною мовою тощо.
У 1945 р. зусиллями держав світу було створено Організацію Об’єднаних Націй, головними цілями якої проголошувалися співпраця між країнами у вирішенні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру та заохочення і розвиток поваги до прав і основних свобод для всіх, незалежно від раси, статі, мови й релігії. Згідно з положенням Статуту, 1945 р. було створено комісію ООН з прав людини, що мала підготувати міжнародні документи з цього питання. 10 грудня 1948 р. Генеральною Асамблеєю ООН було ухвалено і проголошено Загальну декларацію прав людини (ЗДПЛ), що враховувала всі раніше напрацьовані людством уявлення у цій галузі.
ЗДПЛ є унікальним документом. Прийнята у вигляді резолюції, що проголосила загальні для всього людства надії та бажання, вона офіційно не є обов’язковою навіть для тих держав, що за неї проголосували. Однак у Преамбулі Декларацію названо завданням, до виконання якого повинні прагнути всі народи і всі держави. ЗДПЛ – це не угода чи юридичний договір між країнами, а документ про наміри або принципи. Це основа всього міжнародного законодавства про права людини.
У трьох регіонах планети ЗДПЛ стала моделлю створення власних варіантів угод щодо захисту прав людини – Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини (1953 р.), Американської конвенції з захисту прав людини (1979 р.) та Африканської хартії з прав людини і народів (1986 р.).
Положення Загальної декларації прав людини розвинуто і конкретизовано у двох міжнародних пактах – про економічні, соціальні й культурні права та про громадянські і політичні права, прийнятих 19 грудня 1966 р. На відміну від Загальної декларації, вони мають обов’язкову силу для держав, які їх підписали.
Ці три документи – Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про громадянські й політичні права та Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права – складають Білль (Хартію) прав людини. Він установлює мінімальні вимоги того, що країни повинні надавати своїм громадянам. Саме Білль прав людини і мають на увазі, говорячи про міжнародні стандарти прав людини.
ООН, крім міжнародного Білля прав людини, розробила й інші документи в цій галузі. Їх називають конвенціями. Деякі з них торкаються питань геноциду, расової дискримінації, дискримінації жінок. Найбільш широкого визнання набула Конвенція з прав дитини.
Більшість міжнародних документів з прав людини стосуються дій держав і урядів, а не дій окремих приватних осіб. Вони є обов’язковими взірцями для законотворчості демократичних держав, зобов’язують їх керуватися відповідними положеннями у своєму внутрішньому законодавстві, приводити його у відповідність із вимогами цих документів. Нині визначення та практичне здійснення прав і свобод людини є основним критерієм міри демократичності держави.
В Україні існують форми захисту прав і свобод людини на державному рівні. Державний захист прав людини покладається на Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, який здійснює парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина та захист прав кожної людини на території України і в межах її юрисдикції.
Метою парламентського контролю за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина, що здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, є:
• Захист прав і свобод людини та громадянина, гарантованих Конституцією України, законами та міжнародними договорами України;
• Повага до прав людини і громадянина та їх дотримання органами державної влади та місцевого самоврядування, об’єднаннями громадян, підприємствами, установами, організаціями та їхніми посадовими і службовими особами;
• Запобігання порушенням прав і свобод людини і громадянина та сприяння поновленню порушених прав;
• Сприяння приведенню законодавства України щодо прав і свобод людини і громадянина у відповідність з Конституцією України та міжнародними нормами в цій галузі;
• Поліпшення й подальший розвиток міжнародної співпраці в галузі прав і свобод людини і громадянина;
• Запобігання будь-яким формам дискримінації в питаннях реалізації людиною своїх прав і свобод;
• Сприяння правовій поінформованості населення та захист конфіденційної інформації про особу.
11 вересня 1997 р. Україна ратифікувала Європейську конвенцію прав людини. Саме з цього часу на відносини громадян України зі своєю державою поширилася юрисдикція Європейського суду з прав людини.
Конвенція та протоколи до неї гарантують :
– право на життя, свободу та особисту недоторканість;
– право на справедливий судовий розгляд під час здійснення цивільного та кримінального судочинства;
– право на вільні вибори;
– свободу думки, совісті і віросповідання;
– свободу вираження поглядів (зокрема, свободу ЗМІ);
– право власності.
Конвенція та протоколи до неї забороняють:
– катування і нелюдське, або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання;
– смертну кару;
– дискримінацію у здійсненні прав і свобод, які викладені у Конвенції;
– висилка осіб з території держави, громадянином якої вона є;
– колективна висилка іноземців.
Якщо громадянин України вважає, що його права порушили держава, її органи або посадові особи, він може звернутися із заявою до цього органу. Це право йому гарантує Конституція України. Включення цієї конституційної норми вперше заклало реальні основи для запровадження міжнародного контролю за дотриманням прав людини в Україні.
